Громадське планування доброустрою Монреаля, яке мало б стати однією із найважливіших дій місцевої влади на початку та в середині ХІХ століття насправді залишилося далеко не першорядною частиною загальної економіки міста. Хоча справедливості заради, слід зауважити, що Рада, яка прийшла на зміну системі мирових суддів, успадкувала дуже заплутану та не дієву муніципальну організацію.
По суті, усе мало створюватись коштом громади. Тому Рада забажала внести певний порядок у цю роботу. Відтак геодезисту Хьюзу було доручено скласти детальний план кожного району міста з пропозиціями щодо покращень. Цей перший загальний план міста коштував 200 фунтів стерлінгів. Більш докладно про облаштування монреальських вулиць читайте на imontreal.net.
Дорожні роботи — початок
Забігаючи наперед, роботи з ремонту доріг та прокладання деяких ділянок каналізаційних каналів тривали в місті протягом чотирьох років. Коли рада відновила свої функції в 1841 році, вона розпочала досить масштабні дорожні роботи. На все це за ці роки було витрачено понад 260 тис. доларів. Роботи передбачали планування, розширення вулиць та будівництво тротуарів.
У ті роки під час індустріальної революції місто постійно розширялося, займаючи навколишні поля. Усе це робилося без дотримання будівельних норм, без планування вулиць згідно із, хоч якимось загальним планом. Усі ці нові вулиці, або їхні частини з’являлися абсолютно випадковим чином, за примхами окремих осіб. До того ж ці вулиці не задовольняли потреби інтенсивного руху транспорту, який теж жваво розвивався в ХІХ столітті.
Що потрібно було терміново зробити — випрямити ці вулиці, розширити їх, шляхом попереднього затвердження, а в багатьох випадках — шляхом експропріації. Тобто мова про те, що потрібно було навести лад у плануванні нових вулиць. Що ж стосувалося старих, уже утворених, то за необхідності потрібно було приймати не популярні рішення.
Таким чином, з 1864 до 1870 року відбулося розширення вулиці Сен-Жак у центрі Монреалю, вулиці Нотр-Дам між старою площею Далхаузі та вулицею Макгілла, а також вулиці Шербрук між Сен-Дені та Університетом. Крім того, було продовжено вулицю Онтаріо, від Сен-Домінік до Блері, а от вулицю Сен-Катрін було затверджено, вона мала пройти між вулицями Сен-Жоржа та Сен-Лорана, а потім, як її продовження до вулиці Гая.
Окрім усього нові вулиці були одразу заасфальтовані. Для довідки — в 1875 році на роботи з прокладання вулиць та облаштування тротуарів було витрачено замалим не 450 тис. доларів. Що стосувалося доріг, то для їх удосконалення використовували щебеневе покриття. Натомість щоб облаштувати тротуари, застосовували блоки, які виготовляли з блакитного каменю. Роботу виконували вельми якісно, адже в наш час ці кам’яні тротуари досі можна побачити на таких старих вулицях, як Сен-Дені, Шербрук, Юніон-авеню, Сен-Катрін-авеню та Дорчестер-авеню.
У ті роки з’явився один із перших генеральних планів міста, згідно з яким планувалося «випрямляти» старі вулиці, коштом знесення старих будівель і будівництва нових. А також планування нових вулиць згідно з правилами, а не як кому заманеться. Організовуючи комунальні органи, такі як поліція, пожежна служба, відділи водопостачання, а також будівництва вулиць і тротуарів, адміністрація була більш далекоглядною та орієнтованою на майбутнє.
Історія бруківки
Такий цікавий факт. Вулиця Сен-Катрін у Монреалі була заасфальтована в 1920 році. До того вона була з бруківки. Однією з причин зняття бруківки було поява великої кількості автомобілів. До цього вона була ледь не найкращим дорожнім покриттям, адже можна було, до прикладу, забезпечити смугу відведення між трамвайними коліями. А поява автівок, що називається, вбила бруківки.
Але була ще одна причина чому бруківку замінювали на асфальт, прибираючи бруковане мощення з вулиць Монреаля. Ця причина полягала в тому, що державна адміністрація більшості міст, і Монреаль не був виключенням, побоювалася, що бруківка за необхідності буде використана, як наступальна, чи, навпаки, оборонна зброя. Відомо, що бруківку, зокрема, використовували, як матеріал для будівництва барикад у Франції під час Паризької комуни в 1870 році, а також у травні 1968 року. Тому ставлення до бруківки було неоднозначне.
Хоча вже через кілька десятків років прийшло розуміння того, що бруківка додає багато шарму європейським містам, роблячи їхні вулиці дещо старомодними. Тож у Монреалі теж терпляче намагалися повернути з минулого таке бачення міста. Саме тому, бруківка на вулицях Старого Монреалю була збережена, і нині досить важко уявити цю частину мегаполіса іншою, без цієї бруківки.
Нові території — нові проблеми
Ще однією проблемою Монреаля кінця ХІХ початку XX століття були нові анексовані невеликі міста й села, які випадково утворилися на землях навколо міста. Ці села, а їх було досить багато, одне за одним були поглинені разом із їхніми мізерними активами та колосальними зобов’язаннями, які стали результатом їхнього імпровізованого утворення. Уникнути цього поглинання було неможливо, адже відомо, що Монреаль за кількістю населення з 1830-х до 1870-х років зріс у 6 разів, з більш як 30 тис. до майже 200 тис. мешканців.
Тому на цих анексованих територіях знову довелося вирівнювати траси, розширювати вулиці, експропріювати будівлі, які було необхідно зносити, проводити роботи з акведуками, каналізацією, мощенням та тротуарами. Весь цей час місто розвивалося та росло. Територія старого Монреаля, яку, хоч і скупо, але надавали сеньйори, а після них, провінційний уряд, зростала, поглинаючи невеликі автономні центри, що проростали, як гриби, на території, яка мала бути надана йому разом з автономією в 1840 році.
Що дуже порадувало, так це те, що, якби це фантастично не звучало, почав відчуватись результат. Владі вдалося зв’язати до купи всі ці розрізнені частини Монреаля.
З 1889 до 1896 рік було відроджено політику експропріації. На ці процедури було витрачено майже дев’ять мільйонів доларів. Як наслідок вулицю Сен-Лоран, яка в той час була головною артерією міста, було подовжено з південного боку на понад милю. Аналогічне збільшення, а відповідно покращення, було здійснено на вулицях Сен-Дені, Блері, Нотр-Дам, Сен-Жака, Крейга та Веллінгтона.
Робота над помилками
Ба більше, навіть не такі важливі, невеличкі вулиці також були розширені в певних місцях на прохання самих власників будівель. Причому місто сплатило свою частку в три мільйони. Також була використана нагода виконати певні роботи з мощення, за що довелось заплатити понад два млн. У 1900 році в Монреалі було вже майже 200 миль вулиць, з яких майже 30 миль були вимощені спеціальними блоками, а понад 120 миль — щебенем.
Утримання та будівництво доріг загального користування почали залишати на розсуд земельних компаній, які розділяли навколишні землі відповідно до своїх прибуткових спекулятивних інтересів. Хоча до цього цим займалися дорожні інспектори. Це була та сама помилка, яка повторювалася із самого початку робіт з облаштуванням вулиць і тротуарів у Монреалі. Поки не було створено вищий орган, який би координував вторинні комунальні послуги та підпорядковував роботи по кожній із них загальному керівництву для спільного результату.
Джерела: