Навесні 1888 року в Montreal Gazette було опубліковано оголошення, яке запрошувало любителів вітрильного спорту та змагань відвідати Монреальську аматорську атлетичну асоціацію. Саме на цій зустрічі аж 47 осіб поставили свої підписи як члени-засновники нового яхт-клубу Lawrence. Більш докладно про створення яхт-клубу в Монреалі читайте на imontreal.net.
Королівська відзнака
Нові члени, усі були бізнесменами Монреалю. Вони визначили місію клубу наступним чином: продемонструвати любов до своїх човнів, прийняти виклики вітру та води, а також продемонструвати пристрасть та смак до вітрильних змагань. Першим комодором новоствореної організації був обраний Семюел Гріншилдс. Станом на 1 червня того ж року яхт-клуб імені Лоренса налічував вже 110 членів.
Не забарилися і перші перегони клубу на вітрильниках, вони відбулися 24 травня 1888 року, а наступного року – перші змагання на пароплавах. Протягом перших 2 років існування Клуб не мав власної ділянки. Перший рік перегони проходили в човновому клубі Валуа-Бей, а наступного в човновому клубі Пуент-Клер.
Тому придбання власної землі стало пріоритетом нового Клубу. Перша ділянка була придбана в 1890 році за 1875 доларів. У 1914 році клуб розширився коштом землі ферми Белфей на схід. А в 1919 році майно Джей Пи Блека було придбано на заході, що дозволило одним махом подвоїти активи клубу в нерухомості. Будинок родини Блек став дамським будиночком. Цей павільйон було знесено в 1960 році, щоб звільнити місце для нинішнього павільйону.
26 червня 1894 року королева Вікторія люб’язно надала клубу назву «Королівський». Відтоді він став Королівський яхт-клуб Св. Лаврентія. До слова у Канаді є ще сім клубів, які користуються цією «королівською» честю. У тому ж таки 1894 році клуб вже налічував 430 членів. Через рік, у 1895 році клуб урочисто відкрив свої тенісні корти. А у 1896 році взяв участь у змаганнях Seawanhaka Cup в США і став першим клубом з-за меж країни, який виграв перегони на території цього престижного клубу. Екіпаж Glencairn складався з комодора Росса на чолі та з Дагганом і Ширвудом. Це був початок золотого віку і початок його міжнародної репутації та престижу.
Важкі роки яхт-клубу
Протягом XX століття такі події, як Англо-бурська війна, Перша світова війна, Велика рецесія 1929 року та Друга світова війна, не оминули Клуб і негативно вплинули, як на кількість його членів, так і на успіхи у змаганнях. Але попри це, місцеве керівництво продемонструвало волю до опору обставинам. Їм вдалось втримати клуб у ці важкі роки.
З 1914 до 1918 року сто п’ятдесят членів добровільно пішли проливати кров, тридцять з них загинули в європейській різанині.
Нині у вестибюлі клубу знаходяться дві великі дошки пам’яті тих членів, які загинули під час двох світових війн.
Через кілька місяців після підписання капітуляції, у 1919 році, було сформовано Королівський морський скаут Святого Лаврентія. Визнається, що цей загін був таким першим у Канаді. Завдяки баченню комодорів і неймовірній підтримці його членів, Клуб продовжував розвиватися. Влітку 1930 року було споруджено навіс для шлюпок, щоб підвищити популярність цього класу. Dinghy Dorm був побудований на фундаменті будинку, який згорів. Так само їдальня панського павільйону була розширена на південний захід.
Того ж року яхт-клуб запросили приєднатися до Північноамериканської яхтової асоціації та нової Канадської яхтової асоціації.
Після воєнний час
У 1947 році був споруджений скельний хвилеріз для стримування весняної повені та шторму. До цього будівництва повені, які були тут регулярними часто змивали доки. У 1949 році Джордж С. Гамільтон, комодор 1936-37 років, заснував молодшу ескадру. До кінця 1987 року чотири тисячі студентів скористалися цими курсами.
У 1954 році принц Філіп і герцог Единбурзький став високим патронатом клубу і на його честь було названо пірс. Зараз це Стівенс-Пірс. Оскільки принц Філіп помер 9 квітня 2021 року, нині клуб чекає на нового почесного патрона. У 1959 році, коли Її Величність Королева Єлизавета II прибула на урочисте відкриття морського шляху Святого Лаврентія на своїй королівській яхті Britannia, вона провела огляд всього чималенького флоту яхт-клубу.
1961 рік став роком будівництва головного чотирисезонного павільйону, який відомий і нині, що дозволило клубу проводити свою діяльність усі дванадцять місяців на рік. Зникла потреба переїжджати на зиму і багато ускладнень було усунено. До того ж стало можливим запросити Canadian Pleasure Squadron створити в клубі свою базу для проведення курсів взимку. У 1965 Duggan House, якраз і став базою молодшої групи. Будівлю, побудовану на місці першої джентльменської ложі в 1897 році, назвали Duggan на честь одного з членів-засновників і комодора Клубу.
1967 рік був дуже насиченим роком для Royal, оскільки клуб приймав Centenary Regatta. Комітет сторіччя, сформований під головуванням комодора Рассела К. Скрімма, організував чемпіонат світу OK Dinghy, у якому взяли участь 67 учасників. Чемпіонат Канади “International Lightnings” — 49 учасників, перший чемпіонат світу з вітрильного спорту серед юніорів, в ньому брали участь 23 екіпажі, й багато інших знакових змагань.
У 1973 році клуб придбав величезний 35-тонний мобільний візок для переміщення великих човнів. А ще за 15 років будинок клубу було розширено, додалась їдальня Centennial на першому поверсі та салон Mont-Royal трохи вище. У липні 2005 року в клубі була встановлена мережа WiFi. Зважаючи на крихкість конструкції, знаменитий зелений ангар, розташований зі східної сторони клубу, був знесений.
Конкурс на Королівському
У 1967 році Ієн Брюс і Дон Бішоп змагалися в Англії та виграли омріяний Трофей принца Уельського. Наступного року Ян Брюс повторив це досягнення з Філом Евансом. А у 1969 році Джанет Бьорн стала першою чемпіонкою клубу серед жінок. У серпні 1998 року La Club приймав Чемпіонат Канади з вітрильного спорту серед юніорів, який зібрав 265 учасників і 206 човнів. Під експертним наглядом Деніза Б’єнвеню та Пола Вайта захід пройшов успішно, продемонструвавши традиції досконалості в організації великих заходів.
У 2003 році Федерація вітрильного спорту Квебеку (FVQ) присудила 6 із 10 нагород членам Клубу на знак визнання їхніх результатів і внеску в розвиток вітрильного спорту. У липні 2009 року Ян Брюс був названий офіцером Ордена Канади. Так був визнаний його внеску в канадський світ вітрильного спорту. Ян був членом Королівської організації з 1953 року.
Клуб вперше взяв участь в Олімпійських іграх у 1952 році. Найвизначніші моменти включають срібну медаль Еверта Бастета в Лос-Анджелесі в 1984 році та 12-те місце Яна Брюса і Пітера Бьорна в Кілі (Німеччина) в 1972 році. Загалом клуб підготував 27 олімпійців.
З самого початку Королівський яхт-клуб Сен-Лорана започаткував неабияку традицію дизайну вітрильників. Розробкою човна Laser у клубі завдячують команді Яна Брюса, Брюса Кірбі та Ханса Фога в 1970 році, а в 1972 році його виробництво вже було розпочато. Через п’ять років на озброєнні було 22 000 цих вітрильників. Відтоді Laser визнаний міжнародним класом і санкціонований Міжнародною федерацією вітрильного спорту.