Весілля завжди, або майже завжди було публічною подією в Канаді. Адже на весіллі збиралися гості — друзі та родина. До того ж не для кого не секрет, що шлюб був ще і юридичною справою. І хоча, це правда, що закони Верхньої та Нижньої Канади дещо відрізнялися та із часом змінювалися, державі завжди було важливо регулювати шлюб. За часів бабусь і дідусів весілля в Монреалі проводились дуже офіційно. Вони зазвичай не мали такої широти вибору, починаючи від стилю і закінчуючи місцем, яку мають нині. А це, своєю чергою, відкриває двері для творчості. Відтак запам’ятайте першу весільну традицію, або, навіть правило — це ваш день, а відтак він має бути схожим на вас, подобатись вам і запам’ятатись, у першу чергу вам. Більш детально про те, як одружувались у Монреалі читайте на imontreal.net.
Перші побачення
З усім тим, ніхто не сперечатиметься, що деякі весільні обряди, практики й забобони збереглися до наших днів — чи то за звичкою, чи то, як данина забобонам. До прикладу, церковний обряд. Попри те, що міста зростали в розмірах протягом ХІХ століття, Канада того часу була більше, ніж сьогодні, місцем сіл і невеличких містечок. Окрім руху європейських поселенців на нові території, створені громади були загалом більш стабільними, ніж сьогодні.
Діти росли в стійких межах великої родини та сусідів. Молоді люди разом відвідували школу та церкву, заводили друзів, брали участь у групових пікніках, каталися на санчатах і танцювали, а також спілкувалися з друзями та членами родини різного віку. Поступово, у міру дорослішання молодих людей, пари об’єднувалися в гурт і одружувалися.
Для молодої пари побачення означало встановлення «особливої дружби» на глибшому, більш інтимному рівні. Ставки були великі. Насправді шлюб був постійним зв’язком, який об’єднував дві родини. На нього покладалися великі очікування — соціальні та економічні. Тому це було подією, яку не слід сприймати легковажно. А парам було запропоновано не поспішати й переконатися, що вони роблять правильний вибір.
Отже, усе розпочиналось із побачень. До слова, в Англії та деяких інших європейських країнах «погуляти разом» було майже такою ж серйозною заявою, як і безпосередньо зобов’язання одружитись. Цей жест, був офіційною частиною ритуалу, він був публічною заявою про те, що ці двоє людей, справді стали парою.
Що ж стосується Канади загалом, та Монреаля зокрема, то спільна прогулянка давала подружжю можливість насолодитися усамітненням на публіці, тобто партнери могли поспілкуватися разом і краще пізнати один одного. Бібліотека та архіви Канади зберігають серію чарівних світлин, на яких зображено пари під час залицяння, які катаються на санях і ковзають вниз із водоспаду Монморансі в 1868 році. Ці випадки були достатньо публічними, щоби поважати норми пристойності, але досить приватними, щоб дозволити емоційну близькість.
Під час залицянь партнери обмінювалися маленькими подарунками. У Квебеку, наприклад, Онорін Тансвелл запропонувала Джорджу Стівену Джонсу, своєму залицяльнику, пісню, яку вона склала. Джордж подарував їй перстень, і це ще не була обручка. Відтак Онорін довелося попросити дозволу в батьків прийняти його. Навзаєм дівчина подарувала печатку для ланцюжка годинника та підставку для олівців.
Чоловік та дружина — однієї віри
Ще один момент, який мав суттєве значення, і який слід було вирішувати, ще до перших побачень, якщо, звичайно, виношувались плани на одруження. За загальним правилом, молоді люди повинні були обирати партнерів тієї ж віри, що й вони самі. У Канаді, а відтак і в Монреалі, існувало фундаментальне протистояння між католицькою та протестантською церквами. Між двома цими групами вірян було багато недовіри, а іноді, навіть ворожості. Тому закоханість у когось, хто притримувався «неправильної віри» могла викликати сильний опір у родині.
А католицизм, взагалі, принципово забороняв будь-які шлюби між католиками та особами іншої віри. На практиці, однак, такі шлюби, хоч і рідко, але траплялися, і Церква закривала на це очі. Окрім глибокого жалю про втрату доньки, у батьків зазвичай було в репертуарі, ось це саме головне заперечення — наявність тієї, наприклад, католицької, чи навпаки протестантської віри молодого чоловіка, чи дівчини.
Ця протидія ставала, чимдуж сильнішою, якщо сімейні вірування не були традиційними та нецікавими. Якщо батьки, чи інші родичі відносились до побожних пресвітеріанок, то конфлікт був неминучий. І в такі моменти, було насправді важко примирити їхні релігійні переконання.
Після того, як усе ж таки вдавалося налагодити стосунки й отримати згоду батьків дівчини, починалося планування весілля. У цей момент стосунки без п’яти хвилин молодят набувають виразно практичного характеру. Яку тканину слід обрати для оббивки своїх нових меблів, наскільки великі кімнати слід обрати тощо. Що стосується весілля, то обирання дати весілля було найскладнішим.
Окрім дати весілля, головне, занепокоєння нареченої було пов’язане з тим, чи зможе, скажімо, його брат бути присутнім на весіллі, як шафер, чи є в нього друг, який міг би зіграти для нього цю роль, якщо брат не зможе? Інакше вона б обійшлася без фрейліни.
Усе це суто практичні передвесільні хвилювання та клопоти. Але були ще й не практичні, до прикладу, ігри та забобони. Вони зазвичай використовуються у Монреалі з давніх-давен, щоб розповісти молодим дівчатам про те, що їх чекає в майбутньому, за кого вони повинні вийти заміж, скільки в них буде дітей і, зрештою, чи будуть вони жити щасливо. Усі, певно, знають про зривання пелюсток із ромашки, скручування хвостика яблука або рахування зірок — це лише деякі приклади з багатьох інших забобонних обрядів.
Важливість заручин
Кілька слів про заручини. За традицією заручини являють собою заставу, ексклюзивність пари, обіцянку шлюбу. У Монреалі, зазвичай, чоловік, пропонував каблучку своїй нареченій. У наш час цей звичай зберігся, нерідкі випадки, коли саме на такий подарунок майбутня наречена відповідає взаємністю.
При чому, коштовність носять на лівому безіменному пальці — всі знають, як обручка його прикрашає. Загалом, обручка — знак честі й вірності, яку молодий чоловік пропонує обраниці свого серця. Вона символізує зв’язок, який об’єднує майбутнє подружжя урочистою обітницею, і водночас є відчутним знаком для спільноти шлюбного проєкту між двома молодими людьми. Буває, що й наречена дарує своєму залицяльнику подарунок.
Дівич-вечір та хлопчача вечірка
Відповідно, якщо, на жаль, заручини розриваються, буває й таке, то молода дівчина повинна повернути перстень колишньому коханому. Потім кажуть, що вона повернула йому його витрати. Зазвичай під час заручин оголошується дата весілля.
У Монреалі заміжжя дозволяє молодій дівчині змінити свій соціальний статус. Таку глобальну за всіма параметрами зміну слід відсвяткувати. Для цього в Монреалі організують дівич-вечори, або, для нареченого хлопчачий вечір. На такі заходи збираються друзі, близькі родичі, можливо, колежанки по роботі, вони висловлюють жіночу солідарність майбутній нареченій, прощаються з деякими дівочими звичками.
Тобто під час цього суто жіночого свята група подруг молодої дівчини приходить попрощатися з нею і запевнити у вірній дружбі. Кожен гість приносить невеликий подарунок. І ще про забобони на Монреальському весіллі, наречена має мати щось старовинне у вбранні, щось новеньке, щось позичене та щось синє.
Джерела: