До Другої світової війни театральна діяльність у Квебеці була, особливо багатою для англомовної публіки. Річ у тім, що більш заможна англомовні глядачі мали змогу користуватися численними майданчиками та гастролями британських чи американських труп. Такі виступи відвідувала невелика кількість заможних двомовних носіїв французької мови. Про те, як змінилася ситуація під час Другої світової війни, та після її завершення читайте на imontreal.net.
Ситуація перед війною
Справедливості заради ця ситуація почала змінюватись ще до початку Другої світової війни. Уже, навіть протягом ХІХ століття гастролі французьких труп до мегаполіса відбувалися, хоча й не так часто, як хотілося. Ці трупи представляли п’єси Седена, Мольєра, Монсіньї та Кармонтеля. Таким чином, франкомовний театр поступово набирав обертів.
Багато французьких акторів продовжували своє перебування в Канаді або поверталися, як-от Сара Бернар, попри всі перешкоди. Саме ці артисти знайомили квебекську публіку з французьким театром. Вони сприяли виникненню чисельних канадських труп. Хоча цей процес був не такий уже і швидкоплинний. Тим часом такі трупи заміняли ті, що були сформовані, наприклад, у класичних коледжах. Тут, до речі, заохочувалося переодягання чоловіків у жіночі костюми, яке було необхідне для того, щоб можна було грати ролі.
Натомість Друга світова війна ще більше сприяла зміцненню зв’язків між Квебеком та Францією. Після війни такі великі французькі зірки, як Едіт Піаф, Моріс Шевальє, Шарль Трене, Ів Монтан та Лін Рено, погодилися виступати в Монреалі. Деякі французи, навіть вирішили оселитися у Квебеці назавжди, зокрема, Гільда, Жан Рафа та Поль Бюссонно. Були ті, хто саме в Монреалі досяг своїх перших успіхів, як-от незрівнянний Шарль Азнавур.
До того ж після війни рівень життя франкоканадців покращився, дедалі більше хто мав можливість насолоджуватися принадами нічного життя Монреаля. Багато з них розвинули, а дехто і здобув смак до франкомовних розваг, які їм уже пропонувалися в театрі, або на радіо, де починають з’являтися місцеві зірки, наприклад, такі актори, як Жульєтт Беліво та Гратьєн Желінас, що читали радіодрами. Останній, до слова, тріумфально відіграв на сцені зі своїми «Фрідолінадами» аж з 1938 року. Доєдналися до цієї франкомовної компанії й телеведучі Роже Болю та Жак Норман.
Театр під час і після війни
Як не крути, та воєнний конфлікт у Європі у 1939–1945 роках та післявоєнні зміни ознаменували повернення економічного процвітання. Ба більше, на північноамериканському континенті воно триватиме три довгих десятиліття. Ці умови дозволили французькому театру Канади пережити новий етап свого розквіту.
На рівні драматургії це, перш за все, диверсифікація та збагачення репертуару. Театр радикально відкривався для сучасності. У підсумку те відставання, яке було помітним не лише в Монреалі, але по всій Канаді, нарешті, було ліквідоване назавжди.
Монологи та скетчі в американському стилі, написані під час Другої світової війни Гратьєном Желінасом, чітко демонстрували, ба більше, підкреслювали, смак публіки до водевілю, популярних розваг та бурлеску. Але між тим, його колеги залишаються прибічниками класичного театру. Можливо, реагуючи на це, в 1948 році у виставі Ti-Coq Гратьєн Желінас зумів поєднати народну та наукову форми, представивши героя з міського пролетаріату, але водночас, зберігаючи консервативну ідеологію, що передавалася літературою регіону.
У ті часи саме аматорський театр виходить на загал, стаючи місцем для навчання та експериментів, виконуючи цю функцію для драматургів, акторів та режисерів. Яскравий приклад театру «Національний монумент», який до кінця 1940-х років був однією з головних сцен Монреаля та найважливішим центром театральної творчості міста.
Але після Другої світової війни «Національний монумент» переживав досить тривалий період занепаду. Звичайно, однією з причин було те, що бульвар Сен-Лоран, або «Головний», як його ще називали, мав погану репутацію. Проституція, гральні заклади та всіляка незаконна діяльність відлякували постійних відвідувачів театру, які почали віддавати перевагу більшим, безпечнішим, комфортнішим та сучаснішим театрам на вулиці Сен-Катрін.
Погана репутація району була не єдиною причиною. Ще однією стало те, що війна завдала майже смертельного удару єврейському театру, який зник у Європі та Сполучених Штатах. Масштабні постановки мовою їдиш ставали дедалі рідкіснішими у Квебеці, та Монреалі, як і в інших місцях, і виживали лише завдяки зусиллям аматорських труп з обмеженими ресурсами.
Та хай там як, після Другої світової війни театр посів значне місце в культурній історії Монреаля, завдяки створенню кількох ключових установ та представленню численних п’єс, які успішно поєднували різні традиції та навіть впроваджували інновації. Протягом 1950–1970-х років театр був однією з найважливіших культурних подій.
Монреальські франкомовні, не французи
До того ж у той час багато визнаних квебекських письменників цікавилися театром, але загалом їхні твори не уникли тяжкості стилю, який вважався надто літературним, тому більшість цих творів не ставили на сцені, навіть якщо деякі звучали по радіо, яке краще підходило для цього літературного стилю.
Була ще одна тенденція, яка почала реалізовуватись під час і після Другої світової війни. Вона була спрямована на формулювання ідеї національного театру в сенсі утвердження «канадськості» французьких канадців, відмінної, не лише, від англомовних монреальців, але також від європейських французів. Ця тенденція теж була не новою для Монреаля.
Її теоретична основа стала результатом театрального досвіду мандрівних труп 1930-х років та народного театру. Створення типового героя належить згадуваному Гратьєну Желінасу, який мав великий досвід роботи актором кабаре, перш ніж створити свого персонажа Фрідоліна. Герой «ожив» спочатку в радіоскетчах, а потім на сцені, якраз «Національного монумента». Комічний персонаж Фрідолін став прототипом Тіт-Кока, так само комічного, і разом із тим трагічного героя однойменної п’єси. Це було втілення французького канадця, знедоленого й бунтівного сироти, у якому спільнота мала впізнати себе.
Тіт-Кок, до слова, відкрив шлях до специфічної національної драматургії. Гратьєн Желінас підтверджує цю тенденцію у своїй промові в Університеті Монреаля, який у 1949 році присвоює йому почесний докторський ступінь. З цим популярним героєм відкривається шлях до «квебекського театру» й до використання жаргону, як нової автентичної літературної мови.
Популярний та класичний театр
Отже, як бачимо, театральне життя франкомовної Канади збагачувалося, диверсифікувалося, даючи перші теоретичні роздуми та перші автентичні оригінальні твори. Цей великий якісний стрибок, був здійснений якраз у 1940-х і 1950-х роках. Адже тоді спостерігалося масове заснування нових сцен і труп. При цьому інституційна стабільність зміцнювалася завдяки поступовій професіоналізації.
З одного боку, це були «кишенькові театри», невеликі експериментальні сцени. Але були й значно більші, які забезпечили великий успіх монреальського театру вже в 1960-х і 1970-х роках. Та це вже зовсім інша історія.
Джерела: