Історія хоспісів — це історія того, як суспільства вчилися піклуватися про людей тоді, коли медицина вже була безсилою. Хоспіси виникли задовго до сучасної паліативної допомоги й стали відповіддю на фундаментальну людську потребу — гідно прожити останній етап життя. У різні епохи та в різних країнах ці заклади виконували роль притулків для тих, хто вмирав, хронічно хворих, літніх і знедолених.
У Монреалі одні з перших таких закладів з’явилися ще в XVII столітті. Можна відзначити Hôtel-Dieu, який був заснований Жанною Манс ще в 1642 році й став першим госпіталем, що приймав хворих та бідних, бувши прототипом пізніших хоспісів. Але більш масово хоспіси з’явилися в ХІХ столітті. Ними часто управляли релігійні конгрегації. Найвідомішою з таких стали «Сірі черниці», які допомагали бідним, хворим та знедоленим. Про появу хоспісів у Монреалі та про їхню місію читайте на imontreal.net.
Ідея хоспісу — коли медицина вже не може допомогти
Концепція хоспісу виникла не завдяки прогресу в медицині, а радше через її обмеження. Задовго до появи сучасних лікарень, антибіотиків та відділень інтенсивної терапії різноманітні суспільства були змушені зіткнутися з простою і неприємною правдою: не всіх людей можна вилікувати.
Протягом століть за тими, хто вмирав, часто доглядали вдома, у родинах або релігійних громадах, без професійної підтримки. Однак із розростанням міст і послабленням соціальних зв’язків, особливо в Європі, потреба в спеціальних закладах для догляду за такими людьми ставала дедалі нагальнішою.
Саме в такому контексті почали з’являтися хоспіси. До речі, саме слово «хоспіс» походить від латинського hospitium, що означає «притулок» або «гостинність». У середньовічній Європі хоспіси часто створювалися вздовж паломницьких шляхів, пропонуючи відпочинок мандрівникам, хворим і бідним.
Згодом деякі із цих закладів перетворилися на місця, спеціально призначені для тих, хто наближався до кінця життя. На початку нового часу, особливо в католицьких регіонах, хоспіси стали місцями, де співчуття, гідність і духовна опіка були важливішими, навіть за лікування.
Сучасна філософія хоспісу — у тому розумінні, у якому її сприймають нині, — була повністю сформульована лише у XX столітті. Але її етична основа існувала вже набагато раніше. Мова про не просте переконання, що смерть — це не медична невдача, а людський процес, який заслуговує на турботу, присутність і повагу.
Поява хоспісної допомоги в Монреалі
У Монреалі XIX століття ця філософія знайшла вельми сприятливе підґрунтя. Місто швидко розросталося під впливом індустріалізації. Сюди в пошуках кращої долі приїздило багато іммігрантів і переселенців. Усі ці економічні процеси супроводжувалися бідністю та періодичними епідеміями.
Смерть була всюдисущою, особливо серед міських бідняків. Багато людей помирали далеко від родини, у переповнених помешканнях або на узбіччі суспільства. Системи охорони здоров’я, як відомо, ще не існувало. Відповідальність за хворих і тих, хто вмирав, здебільшого покладалася на релігійні установи.
Саме в цьому контексті заснований у 1861 році Hospice Saint-Joseph став однією з перших установ у Монреалі того часу, яка відкрито займалася доглядом за бідними людьми, що з тієї чи іншої причини були на межі смерті. На відміну від загальних лікарень, які зосереджувалися на лікуванні та одужанні, Hospice Saint-Joseph обслуговував тих, для кого одужання вже не було можливим. Місія цього благодійного закладу була чіткою — надавати комфорт, чистоту, людську присутність та духовну підтримку людям наприкінці життя.
Створення хоспісу було зумовлене не медичними інноваціями, а соціальною необхідністю. Зростальне населення Монреаля включало багато літніх, хронічно хворих і знедолених людей, яким не було куди піти. Померти вдома часто було неможливо. Hospice Saint-Joseph фактично став останнім притулком — тихим, скромним і глибоко гуманним.
«Сірі монахині» та їхня місія
За Hospice Saint-Joseph стояли Sœurs Grises de Montréal, відомі в англійській мові як «Сірі монахині». Заснований у XVIII столітті Марі-Марґеріт д’Ювіль, орден народився зі скандалу, бідності та радикального співчуття. У той час, коли благодійність часто була вибірковою і моралізаторською, «Сірі монахині» вирішили служити тим, кого більшість інших ігнорувала. Мова про бідних, хворих, сиріт, літніх людей і тих, хто помирав.
Орден прибув до Монреаля в середині XVIII століття і швидко став опорою соціальної інфраструктури міста. Вони взяли на себе відповідальність за Hôpital général de Montréal, перетворивши його на багатофункціональний заклад, який опікувався хворими, психічно нездоровими, літніми людьми та знедоленими. У багатьох випадках пацієнти не одужували. Вони помирали там.
Відтак Hospice Saint-Joseph можна розглядати як природне продовження цієї роботи. Замість того щоб розглядати смерть як побічний результат хвороби, «Сірі монахині» визнавали її безпосередньо. Вони розуміли, що ті, хто вмирає, потребують особливого догляду, заснованого на терпінні, рутині, ніжності та присутності. Такий підхід поставив представників ордену на десятиліття, а то і століття, попереду офіційної паліативної медицини.
Існування хоспісів дуже вплинуло на соціальну та моральну географію Монреаля. Вони функціонували як невидимі установи, які рідко відзначалися, але були надзвичайно важливими. Хоспіси брали на себе емоційний та етичний тягар смерті в місті, що швидко модернізувалося. Вони запобігали тому, щоб люди помирали самотніми на вулицях або в переповнених притулках для бідних. «Сірі монахині» підкріплювали колективну ідею відповідальності, яка чітко стверджувала, що місто через свої установи було зобов’язане піклуватися про тих, хто вже не міг робити економічний внесок.
У цьому сенсі хоспіси були не просто благодійними закладами, а моральними заявами. Вони відображали переконання, що людська гідність не зникає разом із працездатністю чи здоров’ям. У Монреалі XIX століття це переконання підтримували не державні органи, а релігійні громади, які фактично виконували функції соціальних служб.
Від релігійної благодійності до сучасної паліативної допомоги
Нині хоспісна допомога в Монреалі виглядає зовсім інакше. Вона є переважно світською, професійно медичною та інтегрованою в широку систему охорони здоров’я. Лікарі, медсестри, соціальні працівники та волонтери працюють разом, щоби полегшити біль, надати психологічну підтримку та супроводжувати пацієнтів і їхні родини на останніх етапах життя. Залишилася і духовна допомога, але вона вже не є виключно релігійною.
Проте філософська спадщина є безсумнівною. Сучасна паліативна допомога продовжує роботу, розпочату в таких закладах, як Hospice Saint-Joseph, де комфорт ставився вище за лікування, присутність — вище за втручання, а гідність — вище за ефективність. Хоча «Сірі монахині» більше не домінують у системі, їхня спадщина живе в цінностях, що лежать в основі догляду за невиліковно хворими в мегаполісі.
Сучасні хоспіси нагадують людям про урок, який давно засвоїли в Монреалі: те, як суспільство ставиться до тих, хто помирає, говорить значно більше про гуманність, ніж те, як воно святкує свої успіхи.
Джерела: