Наприкінці Першої світової війни місто Монреаль опинилося на роздоріжжі між тріумфом та виснаженням. У 1918 році в цьому веселому, строкатому канадському мегаполісі проживало майже півмільйона мешканців — солдати, які повернулися з європейських полів битв, численні хвилі іммігрантів, які шукали нових можливостей, та згуртовані робітничі громади, які боролися з економічними труднощами.
Війна вичерпала ресурси, виснажила соціальні служби та занурила місто в стан перманентного занепокоєння. Але це був лише початок. Хто ж знав, що вже після підписання перемир’я в листопаді 1918 року мегаполіс накриє куди ще більш страшний, хоча й невидимий ворог — іспанський грип. Про те, як місто пережило епідемію «іспанки», як боролося зі страшною напастю та як її перемогло, читайте на imontreal.net.
Що таке «іспанка»
Іспанський грип, офіційно відомий як пандемія грипу 1918–1919 років, був однією з найсмертоносніших епідемій у сучасній історії. На відміну від типового сезонного грипу, він швидко поширився по всьому світу, заразивши, за оцінками, не менше третини населення світу і спричинивши десятки мільйонів смертей.
Попри свою назву, вірус не походив з Іспанії. Термін «іспанський грип» з’явився тому, що Іспанія, яка була нейтральною під час Першої світової війни, вільно повідомляла про випадки захворювання в пресі, тоді як цензура в інших країнах приховувала серйозність спалаху.
Пандемія прокотилася декількома хвилями, часто вражаючи здорових молодих людей, що було нетиповим для грипу. Перенаселені міста, переміщення військ під час Першої світової війни та обмежені медичні знання посилили її вплив. Лікарні були переповнені, а цілі громади — дезорганізовані. Іспанський грип залишив після себе гнітючі, страшні наслідки, викривши слабкі місця в системах охорони здоров’я багатьох країн, зокрема, й Канади.
Хвороба спонукала до нових підходів у профілактиці захворювань, епідеміологічному нагляді та догляді за громадою. Ці уроки залишаються актуальними й у наш час. Дуже яскраво це підтвердилося під час пандемії COVID-19, якою так само був заражений буквально весь світ.
Тут слід зауважити, що ситуація в Монреалі до пандемії створила найсприятливіше підґрунтя для катастрофи. Військова економіка призвела до перенаселення житла, особливо в промислових районах, де фабрики працювали цілодобово, щоб забезпечити потреби війни. Інфраструктура охорони здоров’я була перевантажена, оскільки багато лікарів і медсестер працювали за кордоном.
Транспортні вузли, такі, як порт і залізничні станції, залишалися завантаженими, оскільки продовжувалися перевезення військ і торгівля. Бідність, погані санітарні умови та густонаселені міські райони посилювали ризик зараження. У цьому нестабільному кліматі вірусний штам грипу не просто з’явився — він розгулявся.
Поява іспанського грипу в Монреалі
Перші повідомлення про незвичайну хворобу з’явилися наприкінці літа 1918 року, коли в солдатів, які повернулися з війни, зафіксували високу температуру, сильну втому та напади кашлю, яких раніше ніколи не спостерігалося. Спочатку чиновники та громадськість недооцінили серйозність ситуації, вважаючи, що це звичайний сезонний грип.
Але до вересня лікарні в робітничих районах, таких, як Хошелага та Пуант-Сен-Шарль, виявилися переповненими. Цілі сім’ї лежали прикуті до ліжок, а в школах, церквах та громадських залах з’явилися імпровізовані палати.
На відміну від типових спалахів грипу, які непропорційно сильно вражають дітей і людей похилого віку, цей штам найсильніше вразив здорових молодих дорослих чоловіків і жінок, які перебували в розквіті сил, зокрема, солдатів і заводських робітників.
Діти також були вразливими й часто помирали після стрімкого погіршення стану. Вірус не розрізняв класи. Але його наслідки — так. У заможніших районах, таких, як Вестмаунт, сім’ї з доступом до приватних лікарів почувалися дещо краще. Натомість його вплив був набагато жорсткішим там, де соціальні детермінанти здоров’я були найслабшими. Тобто в бідніших районах смертність різко зросла.
У розпал кризи медична спільнота Монреаля з мужністю та співчуттям прийняла виклик. Лікарі, багато з яких нещодавно повернулися з війни, працювали без відпочинку, доглядаючи за хворими. Медсестри та черниці, зокрема сестри з конгрегації «Сірі черниці», яка мала великий вплив у місті, стали працівниками передової лінії боротьби з хворобою.
Вони невтомно курсували між переповненими будинками та лікарнями, часто без належного захисного спорядження. Багато хто з них сам захворів, а деякі, навіть заплатили життям. Їхнє безкорисливе служіння стало однією з визначальних історій пандемії, свідченням людської стійкості в умовах небезпеки та надзвичайних випробувань.
Боротьба за життя монреальців
Міська влада поспішила вжити заходів для стримування поширення вірусу. Було видано розпорядження про закриття шкіл, театрів, танцювальних залів та інших місць скупчення людей. Трамваї дезінфікували, а публічні зібрання суворо заборонили. Медичні працівники зобов’язали хворих ізолюватися, а всіх інших — носити маски в громадських місцях.
Однак, на жаль, ці заходи виконувалися нерівномірно, а дотримання заборон суттєво різнилося. Багато мешканців, втомлених воєнними обмеженнями та скептично налаштованих до урядових директив, чинили опір закриттю закладів і носінню масок. У деяких парафіях продовжувалися релігійні служби, а фабрики й далі працювали. Ця розбіжність між деклараціями та практикою лише сприяла подальшому поширенню вірусу серед населення.
Протягом осені та на початку зими 1918–1919 років кількість жертв у Монреалі суттєво зросла. Тисячі людей померли протягом декількох тижнів. Записи про смертність за цей період показують, що місто втратило кілька тисяч жителів — разючу цифру для міста такого розміру. Водночас безліч людей залишалися ослабленими протягом тижнів або, навіть місяців. Епідемія не зникла так само швидко, як з’явилася. Вона тривала хвилями протягом 1919 року, аж до 1920-го, відновлюючись щоразу, коли обмеження послаблювалися.
Проте людські втрати були лише частиною історії. Значних труднощів зазнавали підприємства. Вони стикнулися з нестачею робочої сили, оскільки працівники або залишалися вдома через хворобу, або помирали. Школи залишалися закритими. Громади охопила скорбота. Похорони стали сумним нагадуванням про масштабні втрати.
Результати пандемії
Однак пандемія також спонукала до роздумів і змін. Система охорони здоров’я Монреаля, яка раніше була недофінансованою та роздробленою, зазнала поступових реформ. Влада визнала необхідність посилення епідеміологічного нагляду, кращої координації між муніципальними та провінційними органами охорони здоров’я, а також інвестицій у розширення потужностей лікарень.
На початку 1920-х років іспанський грип відступив, залишивши після себе глибоко змінене місто. Монреаль оплакував своїх загиблих синів і дочок, але також отримав глибше розуміння ролі громадського здоров’я в суспільному житті. Трагедія породила нове прагнення до колективного добробуту — спадщину, яка резонуватиме під час наступних криз у сфері громадського здоров’я.
Джерела: