Лижний спорт у Монреалі існує вже понад століття. У 1879 році норвезький першовідкривач лижного спорту, пан Бірч, здійснив, навіть експедицію від Монреаля до Квебека. У той час лижі були дерев’яними планками довжиною 9 футів та шириною 4 дюйми, які надійно кріпилися до обох ніг. Більш детально про розвиток масового лижного спорту в Монреалі загалом, та про його найзахопливішу частину — гірськолижний спорт, читайте на imontreal.net.
Дебют лижного спорту
Франкоканадці, які запозичили для пересування по снігу винахід аборигенів, а відтак були більш вправними в ходьбі на снігоступах для зимових подорожей, називали це дивне спорядження норвезькими снігоступами. Мова йшла про лижі. Пан Бірч вирішив йти дорогою Шмен-дю-Руа. Вона проходила через місцеві села, де молоді люди, які його зустрічали цікавились його способом їзди по снігу та супроводжували його, переймаючи практику катання.
Після цієї відомої та такої, що наробила багато галасу експедиції, в Монреалі та околицях з’явилося багато ентузіастів катання на незвичних снігоступах, які почали займатися лижним спортом. Можна сказати, що саме так лижний спорт дебютував у мегаполісі. Але офіційне його визнання відбулося в 1904 році, коли був заснований Монреальський лижний клуб. Ініціаторами була група професорів Університету Макґілла. Спочатку лижним спортом займалися, як скандинавські іммігранти, так і представники англомовної спільноти.
Але доволі швидко він зацікавив і франкоканадців, поширившись на інші регіони Квебеку. Такий цікавий факт, на той момент не було жодної різниці між біговими та гірськими лижами.
Після цього, що називається понеслось. У 1919 році Шамплен Прованше, колишній чемпіон із ковзанярського спорту, заснував Лижний клуб Мон-Руаяль Америки. Його членами були переважно франкоканадці. У 1925 році клуб організував лижні перегони у Sainte-Agathe-Mont-Rolland у Лаврентіївських горах.
Стосовно останніх, то саме розвиток Petit Train du Nord дозволив монреальцям відкрити для себе ці чудові місця, де можна було чудово покататися на лижах. У 1930-х роках завдяки невпинним зусиллям Джекреббіта Йоганнсена, норвезької легенди, який найбільше в житті любив кататися на лижах, була створена величезна мережа лижних трас, яка згодом стала основою сучасної лижної індустрії Лаврентіївських гір. Серед них — знаменита стежка Maple Leaf Trail, коридор довжиною 128 км, який з’єднує Шобрідж із Лабелем, проходячи через Мон-Тремблан.
Нині лижні перегони доступні всім, дивні довгі палиці на ногах нікого вже не дивують, більш того роблять їх давно не з деревини. Відтак лижами займаються приблизно 200 тис. мешканців Монреаля. Це можна робити в численних парках міста, призначених для цього виду спорту. Кілька центрів лижного спорту в регіонах Монтережі, Лаврентіївський та Естрі щозими приваблюють тисячі лижників. Існує кілька шкіл лижного спорту та змагальних клубів.
Гірські лижи — початок
Як різновид лижних прогулянок рівною місцевістю з’явилися гірськолижні катання. На відміну від лиж звичайних, вважається, що прогулянки на гірськолижних приносять більше задоволення, адже є більш екстремальними, швидкісними та захопливими.
Можливо, реагуючи на такий запит у лютому 1941 року члени лижного клубу Мон-Орфорд неофіційно вийшли на схили однойменного Національного парку. Перший офіційний спуск відбувся в 1941 році, а перше шале — в 1942. Розвиток цієї місцевості прискорився після війни, зокрема, завдяки встановленню найдовшого в Канаді гірськолижного підіймача в 1961 році та впровадженню штучного снігу. Але це було набагато пізніше.
Поки що місцева влада була рада тому, що стався цей історичний момент, яким усі надзвичайно пишалися, підкреслюючи еволюцію, модернізацію та соціальний вплив, який Мон-Орфорд мав на той час у регіоні.
У 2021 році, коли цей гірськолижний курорт за 1,5 години їзди від Монреалю, відзначав своє 80-річчя, у співпраці з Історичним товариством Магог, транслювали кілька найцікавіших моментів своєї історії та еволюції. Акція тривала протягом усієї зими, ба більше, організатори запрошували публіку ділитися численними спогадами, які переносили всіх глядачів та завсідників курорту зробити своєрідну подорож у минуле.
Якщо пригадати історію самого парку, то він був створений у 1938 році, після того, як була укладена міжмуніципальна угода, у якій кожна зі сторін власників погодилася поступитися землею, щоб дозволити створення заповідної території. Окрім гірськолижного курорту тут були збудовані ще кілька об’єктів. На початку 1940-х років з’явилося поле для гольфу. А на честь виставки Expo 67 у парку було побудовано кемпінг та Центр мистецтв.
Розвиток гірськолижного курорту
Певні зміни в організації роботи парку відбулися в 1976 році, коли уряд Квебеку розширив площу Мон-Орфорду шляхом експропріації земельних ділянок, збільшивши її із 40 квадратних кілометрів до 58,37. Це стало можливим, після того, як уся комерційна діяльність була вилучена з території парку. Нововведення торкнулося і гірськолижного курорту, який, хоч і залишився на тому ж місці, але офіційно не був частиною безпосередньо парку, що могло б зменшити його розмір.
А після того, як відбулися громадські слухання наприкінці березня 1979 року, коли парк став рекреаційним, то на одній тій самій території здійснювалися заходи на свіжому повітрі та охорона природного середовища. Відтак як і інші парки мережі Sépaq, Національний парк Мон-Орфорд являється природоохоронною територією провінції Квебек. Це означає, що будь-яка діяльність, що здійснюється тут, повинна не порушувати його екосистеми, а захищати її. Крім того, рекреаційна діяльність повинна відбуватися в межах визначеної території.
Але повернемось до гірськолижного курорту. Після того як упродовж 1941–1942 років були прокладені схили разом із першими спусками тут почали відбуватись певні зміни, які покращували умови перебування шанувальників гірської їзди на лижах. Так в 1956 році був закуплений, так званий, танк Bombardier Muskeg. Його використовували не лише для обробки схилів, але і для перевезення лижників.
Ще через три роки, коли танк уже не міг давати раду всім охочим тут відпочивати, на схилі Орфорд вирішили встановити та встановили перший подвійний гірськолижний підіймач. Він, не лише значно спростив процедуру вибирання на гору, але й був найдовшим подібним підіймачем на той час у Канаді. А в 1972 році тут запрацював новий двокрісельний підіймач, який дозволив збільшити частоту підйомів на цілих 25%.
Штучний сніг та перші змагання
Певним чином проривним став 1984 рік, саме тоді тут почалося снігове виробництво, яке охопило 50% гірськолижної зони. Виробництво штучного снігу надало можливість кататись на гірських лижах ледь не цілорічно. Потім було урочисте відкриття першого чотиримісного крісельного підіймача, а в 1988 році так само відкрили три нові гірськолижні траси на східному схилі Мон-Жиру. Мова про Шербрук, Слалом та Пасс-монтань.
Так гірськолижний курорт Мон-Орфорд розвинувся до того, що тут стало можливим проводити офіційні змагання, які й відбулися в 1993 році. На ці змагання зібралися найкращі лижники з фрістайлу, зокрема, Ллойд Ланглуа, Ніколя Фонтен, Філіп Ларош, Ален та Домінік Ларош, Давід Фонтен та Жан-Марк Розон. Відтоді деякі схили Мон-Орфорду названі на честь цих спортсменів.
Джерела: