Натуральна віспа, яку також називають просто віспою або пікоте, є дуже заразною та часто смертельною хворобою, яка була справжнім лихом у кількох регіонах світу до її повної ліквідації в 1979 році. Її вплив на Квебек під час колоніального періоду був вельми помітний. У 1885 році віспа востаннє вразила провінцію, майже через століття після того, як була розроблена вакцина проти цієї хвороби. Проте вакцинація не була широко поширена серед франкоканадців, дарма що постійні зусилля різних урядів заохочували та навіть нав’язувати її. Більш детально про останню епідемію віспи, яка вразила Монреаль під кінець ХІХ століття читайте на imontreal.net.
Перший хворий
У березні 1885 року віспу до Монреаля привіз провідник Великої магістральної залізниці Джордж Лонглі. Тобто віспа «прибувала» потягом із Чикаго. Провідник приїхав на станцію Бонавентура в лихоманці, вкритий висипаннями на руках, обличчі, тулубі та руках. Коли Джордж Лонглі отримав відмову в загальній лікарні, він з’явився в Hôtel-Dieu. Віддані обітниці служінню бідним, госпітальєри допомогли хворому, доглядаючи за ним.
У ті часи Hôtel-Dieu була однією з перших лікарень у Північній Америці та другою в Новій Франції після Hôtel-Dieu de Québec. Догляд за хворими було їхнім головним завданням, причиною їхньої праці, втоми тощо. Так само у Hôtel-Dieu жодному пацієнту не відмовляли, а тому чоловіка, звичайна річ, госпіталізували.
Пізніше виявилося, що вкритий страшними висипаннями по всьому тілу, він насправді був заражений віспою. Зло, як відомо, поширюється дуже швидко, і його неможливо стримати. У той час Hôtel-Dieu загалом приймав 4000 пацієнтів на своїх 250 ліжках.
В лікарні знали й про те, що віспа характеризується значним висипанням гнійничкових плям по всьому тілу, і про те, що вона дуже заразна. Знали й про небезпеку зараження та швидку смерть після цього, але не допомогти хворому вони не могли. Вже значно пізніше стане відомо, що ця епідемія в Монреалі спричинила майже 3000 смертей, хоча вакцина від віспи існувала з 1796 року. На жаль, багато громадян насторожено ставилися до вакцинації в ті часи, так само, до речі, як і нині, а тому відмовлялися від неї.
Джордж Лонглі, до слова вижив, але наступною жертвою епідемії стала прачка Пелагі Робішо, яка працювала в пральні лікарні, де цього чоловіка лікували. Її заражають його інфіковані простирадла. Історія Пелагі Робішо ще більш страшна, адже вона була першою, хто помер від епідемії віспи 1885 року. Напис на її могилі вказує, що вона померла в Монреалі 2 квітня, слідом за нею померла її сестра Марі.
Монреаль в епіцентрі хвороби
До середини весни епідемія охопила всю лікарню, стримувати її розповсюдження стало не можливо. А потім сталося те, що сприяло розповсюдженню вірусу Монреалем. Управління охорони здоров’я відпустило всіх хворих, хто, начебто, не був заражений віспою додому, не заборонивши людям спілкуватись з іншими містянами, не відправивши їх на карантин тощо. Насправді ці люди вже були заражені на віспу, єдине, що багато з них перебували на інкубаційній стадії захворювання. Чекати поки вірус пошириться Монреалем довелось зовсім не довго.
Віспа, як відомо, є однією з найбільш заразних і жахливих хвороб, які коли-небудь загрожували людству. Але найтрагічніше в епідемії 1885 року, яка сталася в Монреалі, було те, що її можна було уникнути. І справа не лише в помилці Управління охорони здоров’я. Річ у тім, що вже більш як сто років широко застосовувалася вакцина проти віспи. Її ще в 1796 році розробив англієць Едвард Дженнер. Крім того, в Англії вакцинація проти віспи була обов’язковою із середини ХІХ століття.
Вакцинація, яку боялися
Що ж стосується вакцинації франкомовних канадців, то тут усе не так просто. Бажання нав’язати вакцинацію монреальцям зустріло неабиякий опір. Серед невдоволеного та недовірливого населення спалахує, навіть кілька бунтів проти цього. Франко-канадці, дуже часто асоціюють вакцинацію з британськими хірургами. Ці люди зазвичай жили в злиднях, напівзруйнованому, брудному та перенаселеному житлі, яке знаходилось у найбідніших районах міста, тому переконати їх у тому, що це небезпечно було досить легко. Особливо в цьому мали успіх прихильники гомеопатії, які вважали вакцинацію «шарлатанством», яке призведе лише до «отруєння їхніх дітей».
До того ж у таборі проти вакцинації були досить впливові особи, наприклад, Джозеф Емері-Кодерре, відомий лікар, який виступав проти обов’язкової вакцинації. У таких складних умовах на допомогу була покликана Католицька церква, яка теж взялась спробувати переконати недовірливе й неосвічене населення міста. Неабияку роль у цьому відіграв єпископ Монреаля, монсеньйор Едуард-Шарль Фабр, який публічно підтримав кампанію вакцинації та наказав священникам своєї єпархії зробити те саме зі своїми парафіянами.
Тим часом Монреаль уже встиг набути репутації чумного міста, яке слід уникати за будь-яку ціну. Дивного в тому не було нічого, адже станом на середину літа, по вулицях ходили люди з дітьми, вкритими все ще заразною коростою. А вже в липні хвороба охопила Сент-Анрі та Водрей. Кожної ночі купу тіл везли на кладовище Кот-де-Неж на катафалках із позначкою, що це віспа.
Навіть відомих у місті особистостей, представників еліти, влади тощо дуже швидко ховали. До прикладу, коли помер від віспи сер Френсіс Хінкс, колишній прем’єр-міністр провінції Канада, його тіло було поспішно поховано рано вранці в присутності лише кількох членів родини.
Тим часом спроби чиновників охорони здоров’я забезпечити дотримання правил вакцинації та ізоляції або, навіть вивезти померлих викликали опір іноді навіть заворушення. Санітарні працівники зазнавали нападів, коли хотіли зробити це в найбільш заражених районах. Таке ставлення розлютило місцевих англійців. Вони звинувачують французів у зануренні міста в медичний та економічний хаос, оскільки Монреаль де-факто перебував на карантині. Інші регіони Квебеку та Канади, а також американці просто відмовились від будь-яких контактів в Монреалі.
Але в самий розпал катастрофи, як справжній державний діяч заявив про себе мер Оноре Богран. Цей багатомовний підприємець, був одружений з американкою. На посаду його обрали значною мірою англомовні мешканці Монреаля. Антиклерикалізм Бограна викликав ворожість церкви. Зрозуміло, що такий бекграунд мало чим допомагав йому переконати своїх земляків зробити щеплення.
Перемога над епідемією
Мало того у вересні 1885 року спалахнуло повстання проти вакцинації. 28 вересня дзвони Нотр-Даму дзвонили, закликаючи поліцію з усього міста, щоб розігнати схвильований натовп, який вийшов на вулиці та кидав каміння у вікна. У цей час саме мер віддав наказ розгорнути ополчення навколо ратуші й розстрілювати бунтівників у разі потреби, які до слова трощили камінням аптеки. Тоді меру вдалося відновити спокій.
До кінця року нещеплені носії вірусу віспи здебільшого померли, епідемія почала згасати. Загалом вона спричинила 5864 смерті у Квебеку, у тому числі 3224 у Монреалі, а ще 13 000 людей були спотворені. Дев’ять із десяти постраждалих — франко-канадці, з них 85 % — діти.
Завдяки прогресу медицини та охорони здоров’я епідемія віспи в Монреалі стала останнім неконтрольованим спалахом у сучасному місті. У 1979 році Всесвітня організація охорони здоров’я оголосила про загальне викорінення хвороби.
Джерела: